Наталка Сосницька народилася у вересні 1991 року — за кілька днів після проголошення незалежності України. Її дитинство припало на перші роки незалежної держави, підліткові — на Помаранчеву революцію, юність — на Революцію Гідності та початок російсько-української війни.
ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ|Кочегарка. У Костянтинівці вона створила вільний простір Druzi, організовувала The Most Fest, а після повномасштабного вторгнення разом із командою почала працювати з дітьми на півдні України. Як 35-річна жителька Донеччини — дорослішала разом з країною та переживала історичні події — Наталка поділилася з Суспільне Донбас до Дня Незалежності України.
1991 рік. «Мама була вагітна мною в дуже цікавий час»
Як розповіла Наталка Сосницька, народилася вона 11 вересня 1991 року. Через кілька тижнів після того, як Верховна Рада України проголосила незалежність.
Каже, мама родом зі Львівщини, тому народжувати її поїхала до своїх батьків у Новояворівськ.
«Мама завжди казала, що вона була вагітна мною в дуже цікавий час. Не все вона могла відвідати і зробити, що хотіла у той момент. І мама, і тато в мене завжди були свідомими українцями й стежили за політичними подіями в країні», — згадує Наталка.
Жінка переконана, що рік народження вплинув на її становлення. Зауважує: вона не просто спостерігала за тим, як з моменту проголошення, змінюється незалежність — поступово сама стала частиною цих змін: «Цікаві часи — це завжди складні часи, тому я відчуваю, що це впливає на моє сьогодення».
Згадуючи своє дитинство у Костянтинівці на Донеччині, Наталка каже, що в родині вони завжди говорили українською, дотримувалися традицій та багато читали. Її батьки у місті створили громадську організацію, тож активність для Наталки почалася задовго до того, як вона сама стала ініціаторкою подій.
«З 2007-го року батьки заснували ГО “Українська культурологічна Костянтинівська міська громадська організація «Українська культурологічне містечко мрій». У нас була своя бібліотека — зарубіжна та сучасна українська література українською. Був аматорський хор — співали старовинні українські колядки, пісні, навіть виступали, організовували гаївки, вечорниці», — розповідає жінка.
2004 рік. «Я почала питати себе: чого я маю підлаштовуватися?»
Як розповідає Наталка, до 4 класу вона навчалася в російськомовній школі. Каже, що добре її знала і в школі мала високі оцінки. Але приблизно у 11–12 років почала ставити собі запитання про власну ідентичність.
«Через сімейні обставини, мене перевели в іншу школу і там був український клас, чому я дуже зраділа. Однак, на перервах з тими, хто говорив зі мною російською, я також переходила на російську. А потім мені це набридло. Я почала більше читати, вчити історію — вже більше цікавитися. І мене почало дратувати: чого я маю під когось підлаштовуватися», — розповідає вона.
А потім настав 2004 рік, Помаранчева революція. За словами Наталки, вона стежила за подіями по телевізору.
«Я хоч і особисто не їздила, але відтоді вирішила, що для мене це суперпринципово. Звісно серед одноліток через таку позицію та українську мову отримувала якісь образливі прізвиська. Хто мене не знав, особливо таксисти, постійно питали звідки я приїхала. І дивувалися, коли я відповідала, що місцева», — говорить Сосницька.
2014 рік: окупація Костянтинівки
У 2014 році Росія почала війну проти України. Як каже Наталка, це був момент, коли громадянська позиція перестала бути питанням лише її особистого вибору.
«30 листопада, коли побили студентів, ми сіли й поїхали на Майдан. 1 грудня — я, тато, мій хлопець Сергій і татів брат, який загинув минулого року на фронті, вже були в Києві, — згадує Наталка.
«Коли стався Майдан в Донецьку — тато і Сергій також там були. Після цього батькові почали погрожувати. Просто подзвонили і сказали, що в тебе троє дітей і вони всі смертні».
За словами Наталки, він вивіз родину до Києва, але Наталка повернулася. Костянтинівка тоді вже була окупована.
«Я намагалась із Сергієм врятувати все, що можна було врятувати від родинного бізнесу. Через загрозу шантажу доводилося переховуватися у тітки», — говорить вона.
Після звільнення Костянтинівки, окрім Наталки, ніхто з її родини у місто більше не повернувся.
2016-й. Вільний простір «Druzi»
За словами Наталки, після звільнення частини Донеччини, в неї зародилася ідея згуртувати навколо себе людей зі спільними поглядами.
«Після 2014-го я розчарувалася у людях, але не зовсім. У мене весь час крутилося в голові: щось має змінитися. Бо, якщо таке колись повториться, то ми маємо щось протиставити. Я собі мріяла зробити якесь місце, де можна було створювати щось хороше, працювати з молоддю, з дітьми», — ділиться активістка.
Вирішальним, каже Наталка, стало знайомство з Софією Пилипенко — костянтинівською школяркою, яка вже втілила у місті власний проєкт.
«Я побачила дитину дуже заряджену, з палкима очима. Вона вірила в те, що говорила. Подумала: дитині треба відповідальний дорослий поряд, який зможе допомогти їй зробити те, про що вона мріє», — розповіла Наталка.
Додає: проаналізувала досвід сусідніх міст — Краматорська та Слов’янська — так у Костянтинівці з’явився перший молодіжний простір «Друзі».
Спочатку були кінопокази просто неба, зустрічі, невеликі культурні події. Люди поступово приходили самі. Формувалася команда.
«Те, що ми робили, зруйноване і неможливо повернути — точно недаремно. Це точно недаремно! І я дуже рада, що я встигла це зробити. Діти виросли і сьогодні хтось з них волонтерить, хтось — став до війська. Вони продовжують нести зміни і бути корисними там, де вони зараз», — говорить засновниця ініціативи.
Я інколи чую, мовляв, чого ви не переїхали. Все просто — «Друзі» без Костянтинівки не можуть існувати, бо ми всі об’єдналися довкола того, що ми любили місто і намагалися зробити його кращим».
The Most Fest: «Ми хотіли знайти свій шлях»
Того ж року костянтинівська команда почала працювати над проєктом, який досліджував ідентичність міст Сходу України.
«Команди ГО “Код міста”, “Гараж Генг», письменник Саша Михед, який допомагав шукати містам Сходу свою самоідентифікацію зокрема індустріальним, які зупинили свою промисловість. Вони разом з командою різних дослідників, соціологів, істориків, митців, шукали код кожного міста і от вони приїхали в Костянтинівку», — розповідає Сосницька.
Під час вивчення міста, потреб людей, згадує Наталка, вони опинилися в промзоні. Місці, де народилася ідея The Most Fest — першого постіндустріального фестивалю в Костянтинівці.
«Ми зрозуміли, що промзона — серце міста, але вже трошки мертве. Це те, що болить абсолютно всім. Точка, де проходить річка, яка розриває місто на два береги, на минуле і теперішнє, теперішнє і майбутнє Костянтинівки, тому вирішили щось там зробити», — згадує лідерка команди.
Для початку вони побудували там помост. Поряд у величезному ангарі, що вже заріз чагарником, каже Наталка, художники з Франківська намалювали фонтан — символ Костянтинівки: «Це те над чим працював Михед — міфологемою міста, там були зображені великі руки, які тримали скляний фонтан, купа скла. Місто було знане зокрема скляній промисловості».
За словами Наталки, щоб показати це місцевим треба була подія. Вони організували там концерт, пінг-понг, барахолку, фудкорт. Тоді промзона зібрала близько пів тисячі людей.
Наступного року фестиваль розшири — запросили молодих виконавців, було більше лекцій про історію міста та промисловості.
За два роки, у 2021 році The Most Fest став ще масштабніший, на дві великі сцени. До Костянтинівки приїжджали люди з інших міст і областей України, загалом фестиваль, який тривав два дні, відвідали понад 1 500 людей. Виступали, зокрема, ТНМК, Аlyona Аlyona, «Тонка».
«Тепер “Друзі” зналися не тільки на освітніх чи культурних проєктах, але й на урбаністичних, оскільки це так чи інакше пов’язано з розвитком міста. Фестиваль став черговою точкою тяжіння, простором для об’єднання людей з дуже різних галузей, у яких є якась спільна мрія, мета», — переконана Наталка Сосницька.
«Ми не хотіли будувати черговий “Промприлад”, як в Івано-Франківську, бо він не потрібен був у Костянтинівці, але ми хотіли знайти свій шлях».
«Блищик» — тепер для дітей
Нова частина історії Наталки — робота з дітьми.
Як розповіла активістка, після початку повномасштабної війни вона працювала у журналістиці, але вже незабаром повернулася до роботи з дітьми та почала з командою проводити фестивалі «Блищик» у громадах на півдні України.
Каже, передували цьому місяці експедицій по звільнених містах та селах України. Там вони знайомилися з місцевою малечею, записувала з ними подкасти. А ще лишали їм одноразові плівкові фотоапарати, на яких хлопці й дівчата закарбовували своє життя, що їх оточує. Проєкт отримав назву Behind Blue Eyes — «За блакитними очима».
«Під час таких поїздок ми спілкувалися, проводили майстерки. Діти ділитися своїми мріями, а ми намагалися їх реалізувати. Зупинити війну — найчастіше бажання. Але втілити його в життя нам не під силу, тож натомість дарували більш матеріальне: гаджети, велосипеди, мопеди, спортивне знаряддя, вбрання чи іграшки», — розповіла Наталка.
Вона зазначає, що під час поїздок вони звернули увагу на те, що дітям на прифронтових територіях бракує активностей для розвитку. Організувати їх і був покликаний фестиваль.
«Влітку 2024 року ми організували три фестивалі креативності для дітей у прифронтових селах Миколаївської області під назвою «Блищик». Діти мали два дні та шість майстерень, де за підтримки менторів створювали свої перші творчі проєкти. Якщо ти проявляєш ініціативу, погоджуєшся на якусь творчу роботу, робиш її — так ти можеш досягнути чогось у житті», — пояснює Наталка.
2026 рік. Місія — дослідити, як креативність впливає на підлітків
За її словами, команда планує продовжити проєкт і зробити його більш тривалим. Вони знов поїдуть у громади, де працюватимуть з конкретними дітьми, залучатимуть фахівців та знову проводитимуть спільні події для дітей і дорослих. Серед ініціатив — також організувати табір. Мета наступного етапу «Блищика» — дослідити, як розвиток креативного мислення впливає на сучасних українських дітей.
«Критично важливий час — якраз підлітковий вік. Для того щоб їхня особистість розвинулася у правильному напрямку, щоб вони вже розуміли, що вони на щось здатні», — каже директорка проєкту «Блищик» Наталка Сосницька.
«У найсміливіших наших мріях зробити так, аби система зокрема шкільної освіти трохи видозмінилася в Україні. Оскільки ми працюємо з творчістю, креативністю — це не означає, що ми хочемо зробити з дітей суто фотографів чи художників, взагалі мова не про це. Креативність — це про гнучкість, здатність дитини визнавати свою спроможність на щось впливати, пробувати й не боятися рухатися вперед попри страхи та обмеження».
Активістка додає: в неї є з чим порівняти.
«У нас було 58 волонтерів на фестивалі у Костянтинівці — діти, підлітки, студенти, яким було цікаво в цьому всьому працювати. Після вторгнення ці всі люди дуже багато чого зробили, і дотепер роблять для країни, але вже не вдома — пішли на фронт або волонтерять. «Друзі» — це хороший досвід для мене і для сотні юнаків, які тепер вже дорослі люди».
Лія Русик,
Суспільне Донбас
